Театральна. Досі бачу погляд бабусі з метро. Ми стояли на східцях, перед входом у підземку і вели якусь несерйозну полеміку з Василем.
Це дуже збуджувало. Ми сварились. Ми майже сварились. Я помітила, що він кидає свій хитрий і зовсім не злий погляд кудись позаду мене. Обернулась і побачила бідолашну і смішну бабцю, яка щось там продавала. В одній висохшій руці бабця тримала величезну рожеву квітку-мутанта з товстезним стеблом внизу, біля зрізу (очевидно у вазоні виростила). Я повернулась до Василя і продовжувала сваритись. Він раптом запитав чи хочу я ту квітку, я ще трохи посварилась і сказала неохоче, що хочу. Уяви в цей час бабцю, смішну, яка змушена була слухати нашу нервову розмову, біля стінки, і дивно час від часу на нас поглядала не повертаючи голови, а тільки очі. василь купив, на здивування бабусі, квітку за 3 гривні. І поїхав. А я потім ще з годину ходила по Хрещатику з кумедною квіткою і сміялась. Давно не було так радісно. Від сварки. Від чоловіка. ВІд рожевого. Від ситуації. Я подумала, що обожнюю Василя, хотіла подзвонити йому і сказати це. Подзвонила - і не сказала. Отак буває.

Знаєте, а мені подобаються мої залежності.
Сьогодні ми розпрощались з Вусами. Очі опухли. Очі червоні. Картинка не дуже. Ні, картинка дуже навіть реалістична, правдоподібна, коротше "Да, Здравствуй, академическая живопись!".
І ніби хотілося б ще трохи поревіти, аби вже виполоскати всю сіль з серця, але якось не йде.
Бо плакати хочеться заради когось, у когось на грудях, у грудях у собі.
Я відчуваю свою убогість. І себе в своїй убогості. Себе потріскану і поламану, себе надщерблену і покусану.
Після восьми місяців я прийшла до цього. До усвідомлення своєї гріховності.
І знаєте з чого почала? - Вимила вікно у кімнаті від старої пташиної какашки. 
Я хочу змінити свій почерк, зберігаючи свою надщербленість.
Я хочу вчитись з ним у різних вишах. Я хочу стати справжньою жінкою-куркою.
Я хочу поштиркати себе чим-небудь куди-небудь. Не втрачати хворого глузду.
Будь ласка, люби мене час від часу.
Будь ласка, не читай більше моєї пошти.
Будь ласка, зникни!
Болить.

Істерично хочеться писати. Лист? Та бодай щось.

Я найбільше не люблю моменти, коли в голову приходять один за одним речення, а ти їдеш у маршрутці, і то – стоячи. Жах!

Мені соромно, коли ти порівнюєш мене з хорошими людьми. Це тішить, проте, Боже, невже ти думаєш, що я цим пишаюсь??? Я боюсь, насправді. Усі ці люди страждали так, як ніхто не вміє страждати, а я …

Якби я колекціонувала, то, звичайно, кіно. І шкода, що в дитинстві я більше любила календарики з тваринками. О, так, це мило!!! Але навіщо???

Зів’ялі троянди… Зів’ялі троянди… Зів’ялі троянди… Дуже зів’ялі…

Люблю вдивлятись оливками у чужі чоловічі очі. Дуже злюсь, коли ці очі не реагують. Ох, ну як так???

Дві години на ксерокс. Я думаю, як для жахливої  повільної машини стільки часу мого життя – забагато. Ці дві години я могла би провести з Вусами. Або з Далі. Або з Едіт. Натомість я провела їх з однією жахливою персоно. Cобою. Ніколи її не розумію. Ніколи її не шкодою.
Добре, що ти був поруч. Годував зеленими, як трава, бананами, Слухав мої плачі. Над усім жартував.

Заткніть мені пельку. Заткніть її нарешті! Напоїть терпким чаєм.

…Я сьогодні посварилась сама із собою.

 

 

 

...
Мені хочеться поговорити з тобою.
Я не можу цього робити.
Я видалила твій номер телефону. Обидва.
Мамка сказала, що стосунки того варті.
...
Я їздила у Львів.
Була на "Флюгерах".
...
Сьогодні загинув Ігор Пелих. Галопом по світах.
Я не знаю чому мені сумно, коли гинуть хороші, але незнайомі мені люди.
Мені було вкрай сумно, коли не стало Покальчука, Пако. А тепер Пелих.
...
Сьогодні прокинулась о 5.55. І не хотіла спати зовсім. Не можу пояснити цього феномену.
Знаєш, я часто задую наші розмови тоді... У березні. 13 березня. 14 березня. Ще якесь березня.
Це були прекрасні розмови. Я досі не подякувала тобі за них. Я, справді, ціную те, що є.
І повір, мені нелегко тепер. Без розмов. Без тебе.
Мені не треба бачити тебе. Мені потрібно просто читати твої маразми.
Нехай вони навіть викликані твоєю-моєю уявною анальною стадією.
...
Іще один день. У прірву життя.
...
Болить нога. Боюсь казати це будь-кому з близьких, бо вони й так вже від неї натерпілись. га-га.
У лютому мені зробили укол в ногу, ліву, і вона досі тверда, як камінь. Ніхто не знає, а я її реально не відчуваю.
І що найцікавіше, я не маю часу зайнятись нею. Я погано себе через це почуваю. Я знаю, що всім байдуже до моєї ноги.
Я не хочу до лікарів, бо вони ж зробили цей клятий укол.
...
Вконтакт перестав існувати у моїм житті. Тепер, коли я приходжу додому, я не лечу до монітору.
Мені начхати. Мені туди не хочеться. Я щаслива, що він зник.
...
Купила 4 ароматичні палички. Сандалове дерево. Справжні. Індійські.
П"ята дісталась мені в подарунок від продавця.
Добро існує.
...
Знаєш, що найтрагічніше у цій писанині???
Ти зрозумієш мене.
Як завжди.
...
Таки щастя. 
 

Я стою на котурнах, піді мною бридкі сатири.
Пожираю туман, рву легені на метал.
Несу до наркомана по сусідству і
отримую за це плату-
кисневі балони,
на завтра.

у нього слизькі руки
вони бовтаються в мене у волоссі
він маскується під хіппі
це якось малиново збуджує
мені нічого не лишається
як гвалтувати його грипом
підчепленим від рудого кота
а ще мокрою зимою
у лоні нашої спільної мами
і зовсім не при світлі ртутних ламп

а) Хочу закохатись.
 б) Хочу відчути, як по тілу стікають густі фарби...
  в) Хочу стати жертвою ніЖного згвалтування. 
   г) Хочу, щоби екранізували казку "Кобиляча голова".
    д) Хочу співати блюз!
     е) Хочу контрабасиста.

усе моє світле дитинство було наскрізь пронизане українськими піснями/танцями/поезією, українською ЛЮБОВ"Ю. І от тепер, я відчуваю, що це все деформується і виливається у зовсім іншу категорію: мислення, уподобань, мрій, дій... Я  не стала байдужою. проте, мені явно затісно у одній культурі. і навіть у трьох мовах, які я знаю, як майже кожен пересічний розумний українець. То що це?

кажуть, космополітизм - найвищий рівень індивідуальності. що ж... нехай. певно, так і є. принаймі, так хочу, щоби було у мене.

     Близько 9-тої, учора ввечері, я, як завжди, виходила на станції "Святошин". У місці, де так рідко, можна зустріти красивих людей (красивих у тому високому естетичному сенсі). Дивно, було вже так темно, що навіть продавщиці нічого не розпивали на запльованих прилавках і біля них - як зазвичай це роблять після вдалого трудового дня. От. і мені так зажди гірко, коли я виходжу на отій станції, мені чомусь згадуються середньовічні квартали скажених клоунів і арлекін, і повій, і п"яниць... А ще прямо біля виходу з метро на людей зажди чатують якісь карликові голодні цербери... І я іду... Вдихаю на повні груди запах недоїденої шаурми й гарячої випічки, шкіри тих людей, що її робили, їх брудних, жирних рук... І раптом чую розмову продавця нічних святошинських бананів із напівсліпою бабусею:
"... а він же був на Соловках!.."
Щось таке вирвалось із чиїхось вуст і мене враз це збудило і я подумала швидко: " Фак. історія торкнулась навіть ненависного мені "Святошина". ...

Вчора хотілось заснути не роздягаючись, не змиваючи косметику, і навіть не вимикаючи світла в кімнаті...
ця осінь (як і будь-яка осінь) прекрасна!!!
меланхолійно. помаранчево. самотньо.
Я шукаю старі книги...
Я вивчаю культуру давніх греків...
Я закохана у Сартра.

Здається, пахне осінню і аж ніяк не весною. 
P.S. Вітайте моє обличчя.

Коли мої груди наливаються небесними приливами твоїх ірреально-синіх очей
так, що сльози котяться по ним, як краплини дощу по срібній скелі,
коли мої руки тремтять лише від ментів снів,
де ти торкаєшся поглядом мої клітини, голі...
Коли крихітний соловей в'є гніздо у моєму червоному внутрішньому сяйві...
Тоді хочу кричати, 
скам'янівши і лишившись у твоїй уявній любові...
2.02.2008.

Мої весни втекли не так далеко, тому я чітко пам'ятаю  їх на дотик, смак, пам"ятаю їхні запахи та кольори...
Зі смаком кульбаби
У мене був сусіда, Роман. Він був абсолютно диким. До його інтересів входили винятково динозаври та інші більш реалістичні тварини, чи скажімо більш існуючі. Він умів виживати у диких неприборканих умовах нашого "комуністичного" подвір"я та вишняків, отож я вчилась багато у нього, і, перш за все, як не померти з голоду, коли тобі зовсім не хочеться йти додому. ... Ми їли все! Починаючи з пирію, конюшини, дикого щавлю і закінчуючи гіркою кульбабою. Часом здається, ніби її приторний смак і досі відчутний у моєму роті. Найцікавіше те, що поїдання кульбаби було ще й своєрідним випробуванням, адже рослинка справді несмачна. Хоч ніколи не зраджувала в меті.
Із кольором Африки
Стояв, на диво, холодний серпень. Я влаштувалась на першу у своєму житті роботу. Її я не любила. Вона пахла пластмасою, дешевими цигарками і сотнями випитих чашок поганої розчинної кави, пахла матами сердець моїх "колег" і їхніми згвалтованими органами. Проте та робота була проявом моєї ранньої самостійності, була водночас гірким рабством і стрибком у світ дорослої свободи. 
Ми познайомились з ним невипадково, ми поруч працювали. Мені абсолютно не подобались його товарні джинси... Але мені була дуже цікава його чорна шкіра, блискучі очі, сніжні долоні. Ми називали його Обі, хоч пізніше він зізнався мені, що ім"я несправжнє. Обі розповідав мені про Нігерію. Тепло і екзотика цієї країни, а загалом і всього континенту стали ближчими. Я навіть вивчила декілька слів чужою мовою. Я багато мріяла про диких левів та гієн, про гори бананів... Мої бажання мене не зраджували, хоч і були зовсім, здавалось, нездійсненними. Чорний друг скоро зізнався мені у коханні, проте мрії його підвели. Це ж не дивно, він був дорослим.

 СУБОТА 2 ЛЮТОГО о 14.00
ПЕЙЗАЖНА АЛЕЯ
ПОВСТАНСЬКИЙ СУБОТНИК

будемо зачищати Пейзажку
від будівельного бардаку
чисте місто - чистим киянам
Приходьте в костюмах
рабочіх-крістьян-матросов :)
і трудової інтелігенції!

як завжди - ні партійсної символіки,
ні ідеологічної риторики.

партизанський маркетинг:
дізнався сам - передай іншим
ПОВСТАНСЬКИЙ СУБОТНИК
ПЕЙЗАЖНА АЛЕЯ
СУБОТА 2 ЛЮТОГО о 14.00

Цей день виліплений з глини і гнилого листя. Густо замішане тісто липне до підошв моїх босих черевик.
Пахне знову початою осінню...
Бісер листопаду висипаний перед свиньми чужих думок... Його радіактивні перли, як кориця, притрушують утопаючу траву... 
Це - вчора. А що буде завтра?..

Хочете, щоб у вашому місті не залишилося жодної книгарні, галереї, музея, театру?
Хочете, щоб на вулицях царювали гопники?
Ні?

Тоді приходьте на Надзвичайні Збори «Україна – зона культурного лиха». Там зберуться ваші однодумці – діячі культури, науки, мистецтв з усієї України.
Разом ми візьмемо владу за барки і навчимо боятися тих, хто так і не навчився нас поважати.
Без вас ми не подолаємо культурного лиха!

Надзвичайні Збори «Україна – зона культурного лиха» відбудуться 30 листопада, в п'ятницю, о 12.00 в Культурно-Мистецький Центр Києво-Могилянської Академії, що на вул. Іллінська 9.
Реєстрація учасників та більше інформації на сайті cultura.net.ua.

Перешліть цей заклик друзям

Итак, твое идеальное платье. Не как все.

Необычное и концептуальное - это про твой гардероб. Ты не желаешь быть и выглядеть, как все и тебе это удается. Находить уникальные вещи, винтажные платья и просто шмотки неизвестные, по талантливых дизайнеров - это твоя тема.

і виливати воду із свого носа. і пити чай не лише через те, що холодно під водою. зими. і танцювати своє власне его, що є, хоч це й смішно, егом мого етносу. і їсти гриби, які вони не встигли доїсти. і отримувати від цього насолоду, га-га! яку вони не встигли отримати!.. і ненавидіти їх за їх слова ненависті і любити їх за це. і фарбувати пастеллю пальці, так, ніби вони є твоїм полотном. і тримати свою теплу руку у своїй руці,бо крім мене її триматиме хіба що перо. рідкісного птаха, який десь в польоті.

Де я буду, де я буду, де?
Я ж до сих пір... у тебе...закохана....
Де я буду?
Молодий науковий консультант у музеї цікаво дивився на мене. Я би могла піти туди знову, видумати привід для розмови, все таке, якщо він справді цікаво на мене дивився - все пішло би як по маслу, ми розмовляли б, він запросив би мене на каву... Я погодилась би, я ж в червоному! Це виклик, консультанте!
Де я буду, де  я буду, де?
Сплю до десятої. Пишу фіолетовою ручкою. Кожного дня перечитую повідомлення. Знову і знову.
Хвора.
Спочатку жовтий, а потім помаранчевий.
Потрібна допомога якого-ненбудь консультанта.
Терміново.
Бо ж до сих пір.
Де я буду, де я буду, де?
2.11.2007р.Б.